Коли мотивація вмирає: що насправді тримає українського солдата на війні

Коли говорять про мотивацію військових, найчастіше згадують патріотизм, ідеологію або фінансове забезпечення. Але, за словами українського військового з позивним "Стальний", реальність на фронті виглядає значно складніше й болючіше.

Український військовий «Стальний» про мотивацію на фронті

Він зазначає, що ідеологічна мотивація зазвичай зникає вже після першого реального занурення у війну — там, де цілодобово намагаються вбити. Ще у 2022 році, задовго до нинішньої насиченості безпілотниками, на перший план виходило лише бажання вижити. Вийшовши з таких місць, боєць обіцяє собі ніколи більше туди не повертатися.

Але після короткого відпочинку з’являється інша, набагато сильніша мотивація — братерство. Саме вона змушує знову повертатися туди, де залишилися побратими. Це рішення часто приймається без гучних слів — просто тому, що "як ти підеш без мене".

З часом зникає й це. Хтось гине, хтось списується після поранення, хтось переводиться або йде в СЗЧ. І тоді, за словами військового, настає момент, коли людина вже не може чітко пояснити, що саме її тримає.

Ідеологія залишається, але лише фоном. Фінансова мотивація — не працює взагалі: зарплата не відповідає рівню ризиків і фізичного та психологічного навантаження. У моменти, коли обстріли тривають по 20 годин поспіль, люди готові віддати все, аби це просто припинилося.

Те, що справді утримує на позиції, — це час. Час, уже вкладений у війну, у результат, у втрати та ризики. Усвідомлення того, що втеча перекреслить усе прожите і зроблене, перетворивши людину з того, ким варто пишатися, на втікача.

Додатково тримає й страх за майбутнє країни — небажання бачити Харків, Дніпро чи Київ містами-привидами. Але, зізнається військовий, найважча і найжорсткіша думка звучить так: краще загинути героєм, ніж жити утікачем до кінця життя.