Жити під постійні вибухи неможливо: харків'янка, що переїхала до Кременчука, поділилася історією

фото Аліси Баштової

В Україні триває війна, ворог продовжує обстрілювати населені пункти. Кожному українцю назавжди запам’яталася ця дата: 24 лютого 2022 року. Хтось досі залишається в своєму домі, хтось вимушений жити в метро, хтось виїхав до іншої області чи за кордон, але життя кожного змінилося.

Українці продовжують втікати від смертельної небезпеки, від обстрілів, загрози окупації, рятувати рідних. Кожен з них буквально "взяв" свій дім у наплічник чи валізу. Ми розповідаємо історії українців, що були змушені через війну покинути свої домівки.

Харків’янка Аліса Баштова з чоловіком та дитиною виїхали до Кременчука. Жінка ділиться спогадами про обстріли її рідного міста в перші дні війни та те, як вони ховалися в метро.

- В якому населеному пункті/області проживали до 24 лютого 2022 року? Що пам'ятаєте про цей день?

- У Харкові все відбувалося швидко. В інших областях люди дізналися з новин, що почалася війна. У Харкові ми дізналися про це тому, що прокинулися від вибухів з усіх боків. Більшість людей не знала як звучать гради і гаубиці, а тепер уже навіть діти розрізняють, коли і що "прилітає" й до нас чи від нас.

- Чи було пошкодження вашого будинку/вибухи у вашому районі? Що пам'ятаєте про перші дні війни? Коли прийняли рішення покинути дім?

- Перший тиждень ми жили в метро, ​​спали на підлозі та виходили лише до магазину. Там було холодно, почали хворіти і вирішили повернутися додому. За нашим будинком знаходиться школа, біля неї впав снаряд – в будинках повибивало вікна, тріснув балкон пластиковий у нас. Після цього вирішили, що треба їхати в більш спокійні області. Це було 13 березня. Виїхали ми лише через місяць після цього. У місті почалися (обстріли – ред.) все голосніше і голосніше, ближче і ближче. Було невідомо куди прилетить наступного разу.

- Де зупинилися? Чи задоволені допомогою волонтерів/гуманітарною допомогою?

- У Кременчуці, тут не страшно. Так, є загроза або ракетна, або від авіації. Але ситуація у Харкові й тут – це абсолютно різні речі. Відчиняєш вікно – там проїжджає танк, тут такого немає. У вас є тривога. У Харкові включати тривогу почали після, мабуть, місяця обстрілу. Нас бомбардували просто так без тривог. Сирена, блокпости, їжачки на дорогах – я була дуже здивована.

Нам дуже подобається Кременчук – усі дуже добрі, милі, намагаються допомогти. Гуманітарні фонди працюють, люди у ЦНАПі на будь-які питання відповідають. Місто набагато менше за Харків, все ближче і менше.

- Чи плануєте повертатися додому/будете облаштовуватися на новому місці?

- Плануємо повертатися, але невідомо коли. Син навчається в 3 класі і все впирається в його навчання. Зараз у Харкові, я так розумію, школи не планують відкривати. Тому все у підвішеному стані. Наразі рік навчальний закінчився, наш класний керівник зараз перебуває в Одесі. Як це виглядатиме – швидше за все буде дистанційне. Якщо обстріли не припиняться, то, напевно, наступний рік доведеться вчитися тут.

Сумуємо за домом. У мене там лишилася мати, бабуся. Ми жили в хорошому спокійному районі, але зараз там абсолютно не спокійно. Тут звичайно добре, але дім є дім, і хотілося б повернутися до рідного міста. У Харкові буває тихіше, голосніше, у людей, які не виїжджали, мабуть, притупилося почуття небезпеки.

Хто виїхав давно – повертаються, а за тиждень їдуть знову. Бо жити під постійні вибухи неможливо. Чоловік нещодавно їздив у Харків за речами, навіть не зміг залишитись ночувати. Поцілили в лакофарбовий цех: скрізь дим гар і сморід – попіл у вікна залітає.

- Ким працювали до повномасштабної війни з рф? Чи знайшли роботу на новому місці?

- У Харкові я не працювала. У чоловіка бригада – займався ремонтами. Весь інструмент залишився на об'єктах, щось розбомбили, щось заміновано ще. У Кременчуці роботу знайти складно, лише дрібні підробітки. Але й ще велика різниця в оплаті між Харковом та Кременчуком. У всієї сім'ї, хто залишився у Харкові, місця робочі розбомбили, хоч усі працювали у різних районах. Добиратися (до травня на роботу – ред.) було неможливо, місто велике, а транспорт тільки недавно запустили.

 Як писав портал "Коментарі", психолог з Одеси Оксана Ілларіонова разом з п’ятирічним сином Владиславом та сестрою знайшли прихисток в Словаччині.