З Одеси до Словаччини: історія українки, що з сином виїхала за кордон

Героїня з сином, фото Оксани Іларіонової

В Україні триває війна, ворог продовжує обстрілювати населені пункти. Кожному українцю назавжди запам’яталася ця дата: 24 лютого 2022 року. Хтось досі залишається в своєму домі, хтось вимушений жити в метро, хтось виїхав до іншої області чи за кордон, але життя кожного змінилося.

Українці продовжують втікати від смертельної небезпеки, від обстрілів, загрози окупації, рятувати рідних. Кожен з них буквально "взяв" свій дім у наплічник чи валізу. Ми розповідаємо історії українців, що були змушені через війну покинути свої домівки.

Психолог з Одеси Оксана Ілларіонова разом з п’ятирічним сином Владиславом та сестрою знайшли прихисток в Словаччині. Жінка ділиться своїми спогадами та враженнями від того, що їй довелося пережити.

- В якому населеному пункті ви проживали до 24 лютого 2022 року? Що пам'ятаєте про цей день?

- В місті Одеса. Добре пам’ятаю 24 лютого. О 5 ранку ми спали, коли подзвонила сестра, яка чула вибухи й сказала про те, що почалася війна. Я вже не могла заснути – відчула сильну тривогу. Зайшла в групу садочка, там батьки вже обговорювали, що і де чули. Я написала виховательці, що Владислав сьогодні не йде в садочок. Документи взяла, зібрала теплі речі собі та сину. Розбудила та зібрала сина, поїхала на роботу. Я працюю в центрі соціально-психологічної реабілітації дітей. На той момент були 50 вихованців. Не могла їх залишити просто так в  той момент.

Я приїхала на роботу з дитиною, взяли з собою лише документи. У всіх була тривога, страх, але всі по-різному реагували. З колегами ми збирали тривожні валізки з необхідних речей для кожної дитини. Потім пролунало два вибухи дуже близько, буквально за два км від центру. Всі злякалися. Я злякалася за свого сина. Коханий подзвонив і теж сказав, що чув вибухи – наполягав їхати в область. Я допомогла дітям допакувати тривожні валізки. Спитала в керівництва про відпустку за свій рахунок. Мене на два тижні відпустили додому, я подзвонила сестрі сказала, що її забираємо та їдемо.

Прийняли рішення що треба їхати, бо було дуже лячно, тож треба рятуватися і тікати. Ми зібрали речі, сіли в машину. Всю дорогу я спілкувалася з рідними. Пробки були лише в Одесі, за містом не бачили ні пробок, ні танків, ні обстрілів. Їхали чотири години, десь 200 км від Одеси, до  домівки моїх батьків, що знаходиться біля кордону з Придністров’ям.

- Що пам'ятаєте про перші дні війни?

- Коханий казав, що бачив ракети. Дитина теж бачила, коли гуляла на вулиці, як летіло 4 ракети. Був перший тиждень, коли йшла війна я вночі чула як летів вертоліт – було дуже-дуже страшно. Всі читали новини щодня. Я намагалася підтримати себе та друзів, волонтерила, надавала психологічну підтримку, донатила на армію. У батьків я взяла на себе приготування їжі для рідних й таким чином заспокоювалася. В перші дні ми закупились з мамою крупами, цукром, консервами, засобами гігієни, поставили запаси їжі в підвалі, набрали питної води, підготували покривала.  Коханий повернувся в Одесу та працював.

- Коли прийняли рішення покинути Україну? З ким виїхали? Якою була ця поїздка? В яких містах зупинялися? Які залишилися враження від прийому волонтерами?

- Коханий розповів, що дійшла інформація про те, що щось планується в Придністров’ї, а ми жили дуже близько до кордону, за 15 км. Обговорювали питання виїзду, треба було перестрахуватися. Я пручалася два дні, говорила, що не поїду. В мене є кума з чоловіком та з дітьми в Словаччині, вони виїхали туди ще в перші дні війни. Сестра теж радила їхати за кордон. Був великий страх – а що якщо дійсно правда ця інформація, а в мене дитина, а я не вбережу дитину – то ніколи собі цього не пробачу. І це було через кілька днів після Бучі й Ірпеня, коли стало все відомо. Мені було дуже страшно і я вирішила, що все таки ми поїдемо.

Ми купили білети, спланували маршрут. Під час поїздки не потребували допомоги від волонтерів. Брала з собою їжу та речі, проговорила нюанси переїзду з кумом. Дорога пройшла прекрасно, легко, ніч їхали – за 18 годин вже були в Ужгороді, там взяли таксі й приїхали на кордон. Швидко пройшли митницю, там нас зустріли волонтери, пропонували їсти, дитині подарували іграшку, ми взяли йому сік, печиво. Пройшли паспортний контроль.

Волонтери довезли нас до найближчого волонтерського пункту. Там нас запитали, чи все нормально, чи є нам де жити. Кума зарані вже знайшла нам квартиру – безкоштовно житло на нетривалий термін здав місцевий словак. Ми сказали, що нам є де жити. Допомагала кума з документами, з перевезенням речей, закупкою продуктів. Пізніше нам надали інше безкоштовне житло на два місяці.

- Як вас прийняли? Чи задоволені допомогою волонтерів/гуманітарною допомогою?

- В Словаччині приймають людей нормально. Є ті, що позитивно сприймають українців, є ті, що вважають, що в нас якась "недокраїна". Вони нічого не знають про Україну, дивуються, коли чують, що в нас є супермаркети.

Я зараз в Кошиці, це друге по величині місто в Словаччині. Тут є гуманітарний пункт допомоги українцям й там дають продукти, засоби гігієни. Ми ходимо раз в тиждень, можна ходити раз в чотири дні. Дають небагато: кілограм картоплі, моркви, цибулю, яблука, молоко, іноді є шампунь, іноді памперси. Там ще є одяг. На дорослих, для себе, не знайшла, тому докуповувала в місцевих магазинах, а дитині необхідні речі знайшли на гуманітарці.

В мене немає з чим порівнювати. Якщо люди допомагають – це дуже великий труд. Хай це небагато, але я це ціную, й приймаю цю допомогу з відкритим серцем. Дуже вдячна людям за будь-яку допомогу. 

- Що вас здивувало/розізлило/зацікавило за кордоном? Чи плануєте повертатися?

- Схоже як живуть в нас. Здивувало, що ми набагато розвиненіші в банківській системі й в сфері телефонного зв'язку. Думала, що якщо Європа, то це буде більш розвинена країна. Ми на рівні, а в деяких пунктах ми навіть кращі. І це мене здивувало й я була навіть горда.

Бачу, що зараз в Україні є життя. До мене прийшло усвідомлення того, що це (війна — ред.) надовго, можливо на рік-два чи більше. Не хочу весь час залишатися в іншій країні. Півроку чи рік ми не готові знаходитися тут й не бачити рідних. В нашому регіоні ще досить неспокійно. Сумую за рідними, хочу додому. Ми сидимо поки є безкоштовне житло. Якщо ситуація буде покращуватися, то повернемося додому.

Як писав портал "Коментарі", стало відомо, яка ситуація із забезпеченням переселенців в прикордонних областях.