З Львівщини до Німеччини: українка розповіла, які там умови для переселенців

В країні триває повномасштабна війна більше 100 днів. Дехто вже повертається з тимчасових домівок, із-за кордону додому, в деокуповані міста та села, інші ж навпаки продовжують евакуйовуватися з прифронтових територій чи прикордонних регіонів. Наші громадяни виїхали в різні країни, й навіть на інші континенти, втікаючи від війни. Ми розповідаємо історії українців, що були змушені покинути свої домівки.

фото Марії Прохницької

Фармацевт Марія Прохніцька з Львівської області переїхала до Німеччини з дітьми. жінка розповіла про складне рішення та подорож до іншої країни.

- В якому населеному пункті/області проживали до 24 лютого 2022 року? Що пам'ятаєте про цей день?
Я проживала в місті Сокаль. Коли війна почалася, мені вранці зателефонував мій роботодавець та сказав, що почалася війна. В дітей, здається, були канікули, я їх не будила. Зранку пішла на роботу, по дорозі зайшла в магазин продуктів купити, але в магазинах були великі черги. Я вирішила не стояти в черзі, бо ситуація незрозуміла: чи відпускатимуть по картках чи лише розрахунок готівкою. Пішла на роботу в аптеку — великі черги в нас стояли. Я намагалася допомогти колезі, але паралельно собі аптечку збирала таку, щоб можна було в підвалі чи в гаражі знаходитися.

Подзвонила дітям об 11 годині. Діти спокійно сприйняли новину, я сказала, щоб вони збирали тривожні валізи. В мене син 11 років, донька 14 років. Вони по хаті збирали мінімальні речі, після роботи я прийшла і ми дозбирали три рюкзаки. Вночі спати не могла до 4 ранку, до вікна ходила дивитися. З тими мітками почалося — дивилася чи ставлять мітки на будинки. Побачила, що мигають фонарики — наче літак летить та ще в кількох місцях наче щось мигає. Тривожилася й до 4:30 ранку не спала.

- Чи були у вашому населеному пункті обстріли? Що пам'ятаєте про перші дні війни?

На другий день я пішла на роботу, діти були вдома. Сирени не чути було в нас, то так одні одним переказували в смс чи чути, чи ні. В нас на роботі немає підвального приміщення — немає де сховатися. Діти — в квартирі на другому поверсі. Наш підвал не облаштований.

Ми радилися й планували, що ховатимемося в гаражі, але це треба або 20 хвилин йти пішки, або щоб мої батьки приїхали до нас й забрали дітей на авто. А як тривога кілька разів на день, то це такий кіпіш піднімається... Перші дні діти були вдома, один раз ходили до батьків — були з батьками моїми. Потім йшли додому, бо там однокімнатна квартира, інтернету немає і їм не комфортно. А в мене тривога — я на роботі не знаю, що відбувається і що може статися, куди може прилетіти.

Другу ніч десь о 23 годині ми побачили у вікно з сином, що у дворі десь 5 точок мигають по одну сторону будинку й по іншу сторону дві мигають. Раніше була інформація, що в місті знайшли мітку. Прильотів в місто не було. Однак ми бачили ті дрони й в мене був висновок, що це можуть бути не наші й дійсно дивляться, де мітки і будуть бомбити.

На фото місто Ратенов, фото Марії Прохніцької

- Коли прийняли рішення покинути дім? З ким виїхали? Якою була ця поїздка?

Мій колишній чоловік кликав їхати в Німеччину, а я їхати не хотіла. Його друг кликав його дружину вона теж не хотіла і отак вони нас два дні переконували. Виїхали ми 26 лютого вранці. Знайшли знайомого, який возив людей до кордону й він відвіз нас туди. Я була з двома дітьми й подруга з дочкою 6 років та сином 18 років. По дорозі біля кордону нас підібрав бус й підвіз ближче до переходу — ми побачили чергу, де є світлофори, за які не можна йти. Черга була завширшки в метрів 5 та завдовжки метрів 7, але рухалася повільно. Ми проходили митницю 6 годин. До опівночі пройшли.

На польській стороні нас запитали, чи за нами мають під'їхати, чи нам немає до кого їхати. Від кордону автобуси доправляли людей в пункт обігріву. Ми пропустили 2-3 автобуси. В першу чергу забирали сім'ї з маленькими дітьми, літніх людей.

Нас привезли до пункту обігріву — за кілометри 4 від митниці. Там були матраци, одіяла, подушки, вай-фай, давали зарядки та павербанки, була їжа, чай. Там ми чекали до ранку, поки за нами приїдуть. Всього ми були 10 годин в дорозі й вночі на 28 лютого вже були в Ратенові.

- Чи задоволені умовами? Як вас прийняли?

Ми приїхали, можна сказати, до знайомих, мали де зупинитися, не жили в центрах для біженців. В нас був знайомий німець, він підшукав нам житло, допомагав укласти контракт з орендарем. Зараз живемо в окремій трикімнатній квартирі з дітьми. За житло нам оплачує держава. Діти вже пішли в школу. Німець допоміг нам подати заяву в школу. Це гімназія в ній немає українських викладачів чи класів. В нас лише є вчителька математики, що володіє англійською, але не німецькою.

Для дітей-іноземців в ній створили одну групу, в якій вчаться діти з 5 по 11 клас. Тут вони вивчають німецьку, 3-4 уроки на день. Ще мають фізкультуру, трудове навчання, математику та англійську. Почали ходити в школу в кінці травня, а 8 липня має бути тестування на рівень володіння мовою. Якщо достатній рівень володіння, то вони залишаються в цій гімназії й ходять разом з німцями, якщо дитина не володіє мовою, то треба віддавати в українські класи. Але чи створять в нашій школі, чи потрібно ходити в іншу школу поки не знаємо.

На фото місто Ратенов, фото Марії Прохніцької

- Чи є гуманітарна допомога для українців? Чи користувалися нею?

Гуманітарна допомога для українців є. Знаю, де пункт видачі одягу, посуд там також є. Багато хто зміг взяти собі необхідні речі. Я теж брала, але не завжди щось є таке, що треба чи підходить за розміром. Періодично нові речі з'являються. Також є пункти, де можна купити продукти за 3-4 євро. Супермаркети віддають продукти та товари як благодійність, в основному це продукти, термін придатності яких спливає. Я ходжу один раз в тиждень, можу й два рази ходити.

- Чи плануєте повертатися в Україну?

Не мала в планах виїжджати, але мені потрібно було спасати дітей від можливої загрози, то мусіла поїхати. Подивимося як буде — якщо діти опанують мову і захочуть залишитися, то можливо залишимося. Поки що ми тут налаштовуємося на то, що це надовго, бо війна може бути надовго. Облаштовуємося. Планую працювати по професії, а це треба знати мову, тому ходжу на курси німецької мови. Поки триває війна, то вертатися ми не будемо. Старість планую зустріти в Україні. В мене там батьки залишилися та рідний брат, в нього троє свої дітей.

Як писав портал "Коментарі", киянка Юлія Ткачова розповіла, як виїхала з України до Франції, до департаменту Верхня Савойя.