Україна в заручниках олігархів. Медіа і журналістика в Україні

Медіа – це головний ресурс українських олігархів, політичних сил, іноземних магнатів, корпорацій та інститутів. Саме завдяки медіа вони керують громадською думкою, контролюють поведінку споживачів, підтримують вигідні їм економічні моделі, захищають активи від можливих загроз. Також медіа та новітні інформаційні технології допомогли Зе! Команді отримати владу. Однак світові тренди та внутрішні українські протиріччя ставлять під велике сумнів майбутні перспективи влади та олігархів, пов’язані зі збереженням та "процвітанням" інформаційної диктатури.

Чи є незалежні медіа в Україні

Відсутність українського самостійного дискурсу в ЗМІ

В спадок від СРСР Україна отримала грамотне населення, як правило, люди мали звичку багато читати та дивитися щовечора актуальні новини. СРСР була так званою державою-гегемоном, радянські ЗМІ першочергово займалися пропагандою, дресурою та вихованням "типового будівельника комунізму". Тобто, контролювали свідомість аудиторії, намагались максимально ефективно керувати поведінкою за допомогою медійних технологій. Центр цієї масштабної корпорації знаходився в Москві. З технічної точки зору, Союзом керувало не ЦК КПРС, а Відділ статистики Центрального телебачення, оскільки на підставі цих цифр формувалось бачення ситуації у СРСР.

Також у СРСР людей привчили добровільно платити за те, що їм промивають мозок: більшість громадян виписувала одразу кілька періодичних видань, вчасно вносили абонентську плату за радіо та ТБ. Це не мало відношення до реальної економічної діяльності, оскільки усі ЗМІ були державними, їх фінансування та дотації здійснювались на підставі розрахунків Держплану. З іншого боку, це вплинуло на те, що до 1991 році в українській журналістиці не було практичних навичок заробітку грошей. Почесне місце займала система патерналізму – залежності від певної великої сили (держави, великого підприємства), яка з легкістю вирішувала головні матеріальні питання в обмін на лояльність.

За інерцією, у 1990-ті, в часи становлення "дикого капіталізму", неадаптовані до такої "ринкової економіки" редактори видань часто звертались до директорів підприємств, місцевих посадовців зі значним авторитетом з пропозицією (швидше потребою) оформити передплату на кілька тисяч примірників (прямо просити гроші колишні комуністичні медіа-функціонери навчились трохи згодом).

У 1990-ті панувала доцифрова епоха: майже без інтернету, натомість, з великим впливом паперових газет та журналів. Цензури, як такої, не було. У ЗМІ паралельно співіснували багато різних точок зору, часто протилежних.

Подібна ситуація деякий час була корисна й владі, і фінансово-промисловим групам. У період, доки свобода слова залишалась дивиною для більшості населення, галасливе обговорення у медіа раніш заборонених тем відволікало суспільну увагу від приватизації та інсталяції в Україні моделі феодально-компрадорської економіки. 

Але журналісти та видавці, які у ті часи зуміли заробити та розвити нові ЗМІ, у більшості випадків використали перспективний потенціал не для того, щоб стати самостійними гравцями, а задля накопичення капіталу шляхом продажу за великі суми лояльності своїх медіа фінансово-промисловим групам. Цей етап і став часом вимирання практично всієї української журналістики. В принципі, оскільки в сценаріях проектного керування світом не передбачалось існування могутньої самостійної України, зрозуміло, що сама система не сприяла появі сильних незалежних ЗМІ, здатних вести винятково проукраїнський дискурс.

"За 30 років в Україні змінилось багато вивісок: "євроатлантичної інтеграції", "багатовекторності", "балтійської інтеграції" тощо. Суть залишалася незмінною: можновладці були стурбовані збереженням влади та примножуванням власного капіталу у той час, коли пересічні українці виживали. – коментує політолог Андрій Золотарьов. – У таких умовах питання дійсно самостійних українських інтересів відходило на другий план або взагалі не підіймалося на загальний огляд. Здебільшого, те що подавалось суспільству як проукраїнська позиція, насправді відповідало інтересам зовнішніх гравців. Подібне спостерігаємо й  зараз".

У цих умовах, за інерцією, багато років інформаційний простір України був таким, нібито часи СРСР й досі не відступили. На ринку домінували "Комсомольська правда", "Труд", "ОРТ", передачі та проекти московських студій та видавництв. Журналісти цікавились співпрацею з великими російськими медіахолдингами, плекаючи надії отримувати високу заробітну плату. На значну частину українських ЗМІ мали вплив російські бізнес та спецслужби. Станом на 2002 рік вагомий відсоток пакетів акцій "Інтеру", "Нового каналу" та "СТБ" перебували під контролем російських олігархів Бориса Березовського, Михайла Фрідмана та Вагіта Алекперова відповідно.

Відомі російські журналісти часто переїжджали в Україну, оскільки їх тут зустрічали як справжніх професіоналів своєї справи; вони ставали головними зірками провідних ЗМІ.

Навіть музику в Україні та РФ фактично до 2014 року слухали однакову. Фестиваль "Пісня року" вважався головною подією. Більшість комерційно успішних українських артистів переїжджали у Москву з надією розкрити свій творчий потенціал.

Внаслідок цього рівень критичного мислення серед населення, через сумнівні спільні дії влади, олігархів та зовнішніх гравців, суттєво знизився. Розуміння адекватного медійного інформаційного ринку, коли споживач власною увагою та грошима обирає та підтримує якісний новинний, аналітичний продукт, що сприяє розвитку, було повністю спотворене.

Знаковою подією стало вбивство журналіста Георгія Гонгадзе у 2000 році. Внаслідок потужної рекламної кампанії, яка спонсорувалася грошима іноземних інститутів, він перетворився на ікону української незалежної журналістики. Вбивство Гонгадзе, з яким на підставі "плівок Мельниченка" стали пов’язувати Кучму та топ-функціонерів його команди, стало переломним моментом. Акція "Україна без Кучми" виглядала як навчання перед Помаранчевою революцією 2004 року. З того моменту з крупних ЗМІ країни остаточно зник самостійний український дискурс.

В інформаційному просторі лишилось два типи медіа – прозахідні або проросійські. З 2000-х, шляхом підігрівання фальшивих конфліктів між Сходом та Заходом України, українські та іноземні олігархи спільно з транснаціональними корпораціями ефективно вирішували власні питання в Україні.

Ляльководи та тренди української журналістики

На чолі з феодально-компрадорською моделлю економіки в Україні сформувалось кілька основних медіа-груп.

Виховане на лояльності "центральному телебаченню" населення достатньо довго дивилось переважно проросійський телеканал "Інтер". Він позиціонувався як спадкоємець "першої кнопки" ТБ СРСР. Цей канал й отримував найбільші прибутки від реклами. 

З 2005 року контроль над "Інтером" встановив Валерій Хорошковський, якого пов’язують з російськими спецслужбами та олігархами. Перетворення Хорошковського у медіамагната супроводжувалось загадковими вбивствами. У 2002 році в лісі знайшли тіло журналіста Михайла Коломійця, співвласника агентства "Українські новини". Колеги найбільш ймовірною визнали версію про те, що Коломійця довів до самогубства його партнер по агентству Хорошковський. У 2005 році одночасно з появою у Хорошковського бажання купити на той момент головний телеканал країни "Інтер" загадково помер його володар, народний депутат Ігор Плужник. Після цього раптово володарем "Інтеру" став Хорошковський, начебто скориставшись підробленими документами.

Існувала версія, що Хорошковський був номіналом, а справжнім володарем "Інтера" були російський олігарх Олександр Абрамов та український бізнесмен Дмитро Фірташ. І що, нібито, існували залаштункові домовленості, що "Інтер" використовувався в інтересах російських криміналу та спецслужб.

Головні бенефіціари іншої медіа-групи "1+1" та його сателітів Ігор Коломойський та Генадій Боголюбов є топ-прихожанами голови "Хабаду" рабина Шмуєля Камінецького. Також вважається, що вони частково зобов’язані йому успішним розвитком бізнесу. Володаря "ICTV" Віктора Пінчука називають товаришем Джорджа Сороса.

Найбільш заможний українець Рінат Ахметов пізніше за інших створив загальноукраїнську медіагрупу. Спочатку він масово скупив газети та телеканали Донбасу. Потім, за допомогою російських та західних технологів вивів на новий рівень телеканал "Україна" та зробив газету "Сьогодні" провідним щоденним друкованим виданням. Ймовірно, важливість наявності власних медіа Ахметов зрозумів після того, як у 2004 році, в рамках інформаційної підтримки Помаранчевої революції, з’явилось багато цікавих матеріалів про "донецьку мафію" та "кримінальну окупацію Донбасу".

Раніш за Ахметова обзавівся власним медіа один із співзасновників "Партії регіонів" Петро Порошенко. На розповсюдження його умовно патріотичної та антиросійської демагогії виділявся досить чималий ресурс. Одночасно існували секретні домовленості, що у великих ЗМІ відсутній дискурс про те, що Порошенко міг сприяти експансії російського автопрому на український ринок та міг мати відношення до контрабанди через одеські порти в інтересах російських бойовиків Придністров’я.

Окрім олігархів, які фінансували роботу провідних ЗМІ, в Україні були й бізнесмени, які перетворились на впливових магнатів саме завдяки ЗМІ. Найвідоміший – це Борис Ложкін, чия кар’єра почалась завдяки знайомствам з харківськими політиками та бізнесменами Кернесом, Добкіним та Фельдманом, а також дніпровським олігархом Тігіпко. Ложкін створив "Український медіа холдинг"(УМХ), який керував низкою популярних ЗМІ, зокрема й франшизами російських популярних видань. При чому, з огляду на значення ЗМІ для російської диктатури, принцип франшиз був умовним. Генеральний директор улюбленого холдингу путіна "Комсомольська правда" Сунгорін (займає почесне місце в першому ряді на концерті Кобзона) не приховуючи казав: "ми видаємо КП в Україні".

Отже, УМХ з 1990-х до середини 2010-х прямо або опосередковано працювало на просування ідеології "руського миру".  УМХ Ложкіна в часи Януковича за досить сумнівними схемами був проданий молодому олігарху Курченко. Потім, через деякий час, при Порошенко Курченко позбавили контролю над УМХ. З 2020 року видання холдингу фактично віддали в управління топ-менеджерам Ігоря Коломойського; вони є нейтральними та лояльними владі.

Ще один тренд – це впровадження в Україні так званих провідних стандартів західної журналістики, які щедро спонсорувалися іноземними ресурсами. Насправді, це не було інсталяцією якоїсь чесної, справедливої та корисної журналістики, навпаки – вимальовувалася картина типової кореспонденції в інтересах транснаціональних корпорацій (ТНК) з стандартизацією українського інформаційного простору під проект переходу до шостого технологічного укладу.

В принципі, несумісне поєднання з орієнтованої на ТНК західної моделі та радянського зразка тотальної пропаганди й призвело до деградації журналістики та соціуму в цілому. Співпало це й з масовим переходом ЗМІ в електронний формат та фактично закінченням ери паперових газет та журналів. З одного боку, інтернет та інформаційні технології дали багато нових можливостей для ЗМІ та розвитку галузі, полегшили доступ до інформації для глядачів, читачів та слухачів. З іншого, раніше журналістика була  живою, від кореспондента більше вимагалось та багато залежало.

В новому світі електронних медіа журналіст з творчої одиниці перетворився на робітника конвеєра з виробництва типових новин. Все було підпорядковано меті створення типового суспільства з передбаченим споживанням унормованої продукції.

Руїни старих медіа

До початку війни, в Україні найвпливовішими медійними магнатами були Ігор Коломойський (1+1 та сателіти), Віктор Пінчук (ICTV та сателіти, пул провідних радіостанцій), Дмитро Фірташ та Сергій Льовочкин (Інтер), Рінат Ахметов (ТРК Україна та Сьогодні мультімедіа), Костянтин Жеваго (Еспресо ТВ) Євген Мураєв(НАШ), Томаш Фіала (Українська правда), Петро Порошенко (5 канал, Прямий), Андрій Садовий (24 канал та сателіти, пул радіостанцій), київський бізнесмен Дмитро Бондаренко (Ліга), Дмитро Гордон (Гордон), Михайло Бродський (Оглядач). Також експерти бачили вплив на інформаційний простір з боку родини екс-міністра доходів часів Януковича Кліменка (Весті) та колишнього медіа-менеджера Ріната Ахметова Ігора Гужви (Страна.юа). Панує також точка зору, що за Гужвою та проектом "Страна.юа" стоїть екс-голова адміністрації президента Януковича Сергій Льовочкін. Також мав деяку аудиторію пов’язаний з ФСБ РФ блогер-втікач Анатолій Шарій. Перед початком війни за ініціативи влади було закрито телеканал Мураєва "НАШ".

Для українських ЗМІ нова російська навала стала величезним викликом.

"В умовах повномасштабного російського військового вторгнення усі моделі незалежного існування українських медіа зруйновано, ринок реклами обвалився, – коментує перша секретар Національного Союзу журналістів України Ліна Кущ. – На підставі проведеного дослідження та вивчення ситуації у 400 редакцій, з впевненістю можна зробити висновок, що 90% із них втратили рекламодавців. Багато медіа зараз перед вибором: "заморозити" діяльність або взагалі припинити. За актуальними даним, наразі вже 30% українських медіа призупинили роботу, однак шукають різні варіанти її відновлення".

Як не парадоксально, але російське вторгнення допомогло чинній владі стати гігантським медійним олігархом, уособленням владної команди з книг Оруела. Після запуску телемарафона "єдині новини" старі фінансово-промислові групи майже втратили вплив на інформаційний простір. Влітку 2022 року про закриття власної медіаімперії оголосив Рінат Ахметов, пояснивши це "законом про олігархів". Але згодом колишні працівники медіа-імперії Ахметова, подейкують що за підтримки ОП, створили лояльне владі ЗМІ "Ми — Україна", яке підозріло швидко потрапило у "єдиний марафон". Це виглядає як спроба найбагатшого українського бізнесмена вбудуватися у нову медіа-реальність Зе!команди, визнаючи новий статус "молодшого партнера". Також це свідоцтво того, що Ахметов та його інтелектуальний блок не в змозі запропонувати українцям альтернативний порядок денний, щоб домовлятися з Зе!командою з позиції "сильної руки".

"В Україні нібито демократія, але у медіасфері головний олігарх зараз держава, –коментує медіаексперт Сергій Дойко. – Є суспільне мовлення, поряд є муніципальне телебачення – там орієнтація на державну політику, на Офіс президента. Окрім цього, є КиївТВ – йому дають гроші депутати Київради. Журналісти ж не будуть критикувати своїх спонсорів. У приватних ЗМІ кореспонденти намагаються у роботі не завдати шкоди власнику".

На думку експерта, більш вільно дозволяють висловлювати власну думку соцмережі, але, слід пам’ятати, що це лише інший тип цензури. Правди там немає. Або ти приймаєш правила гри та працюєш у Facebook та Twitter, або, якщо ти за правду і бажаєш залишитися собою, соціальні мережі не для тебе.

"І цифрові олігархи світового масштабу, і ТНК, і місцеві магнати – усі вони разом роблять внесок у руйнування свободи слова та прав людини, – каже Сергій Дойко. – Якщо діяльність  якогось ЗМІ загрожує бізнесу ТНК, вони просто ліквідують цю "проблему" повністю. Показом є вбивство Шеремета".

Трансформація ЗМІ та нова медіа

Завдяки встановленню медійної монополії, внаслідок введення військового стану, Зеленський та його найближчі соратники отримали найбільший рейтинг за весь час перебування при владі. В руках Зе! Команди опинилася уся імперія ЗМІ. Влада може спробувати перейти від олігархічної моделі, де була хоч якась конкуренція до авторитаризму. А впровадження нового закону про медіа є першим кроком на цьому шляу. Нацрада з питаннь телебачення та радіомовлення зможе блокувати будь-яке ЗМІ навіть без рішення суду. Це подається у обгортці боротьби з російською пропагандою. Але всі добре пам’ятають, що у часи Порошенка будь-якого незручного владі журналіста чи блогера за допомогою адмінресурсу легко оголошували "агентом Кремля". Зараз все виглядає так, що теперішня влада збирається користуватися тією ж практикою у власних політичних та економічних цілях. Попри те, що 95% національних ЗМІ проти того, щоб їх регулятором була Нацрада.

"В Україні вводиться цензура під соусом боротьби з російською пропагандою, – каже голова правління Національної асоціації українських медіа Тетяна Котюжиньска. — Насправді владі треба вирішити питання з виборами. Зокрема, їм потрібно обмежити критику в ЗМІ. Владі потрібно, щоб в медіа були лише "чемні повідомлення ні про що". Найкраще — лише з їх офіційних джерел без обговорення та висловлення альтернативних думок. Вибори до Верховної Ради мають відбутися в жовтні 2023 року. Тож влада буде робити все, щоб побудувати для себе зручний інформаційний майданчик". 

Сумнівний новий закон про медіа вже встигли обкатати на радіо, де залишився лише розважальний контент та узгоджений з владою офіційний порядок денний. Ситуація з радіо демонструє домовленості Зе!команди з деякими світовими елітами – зараз є група радіостанцій "Тавр медіа" близька до лояльного к владі та Джорджу Соросу бізнесмена Віктора Пінчука, "НВ" партнера Сороса Томаша Фіали, державне радіомовлення та лояльне до влади та того ж Сороса Суспільне радіо. При цьому, на Крим та Донбас мовить радіо "Крим.Реалії" та "Донбас.Реалії", які просувають сумнівні з точку зору національних інтересів України наративи. А держава на цьому напрямку взагалі не займається інформаційною деокупацією, проте піарить виключно перших осіб ОП.

Ще більш показово те, що на гроші платників податків канал ВР "Рада", замість трансляції сюжетів про роботу законодавчого органу, займається здебільшого піаром влади. А на офіційні запити "Рада" відмовляється відповідати, хто керує каналом та на що витрачаються кошти платників податків.

Але для впровадження повноцінної медійної диктатури потрібна монолітність у колективного "Великого брата". У Зе!команді навпаки вже зараз зливають друг на друг компромат, борються один з іншим за контроль над майбутніми фінансовими потоками на відновлення України.

На жаль, в загальноукраїнському дискурсі поки що не з’явилось ідей, як відновити для журналістів та видавців ЗМІ можливості самостійно знаходити гроші для оплати праці та розвитку. З наявного опиту, й західні партнери, й влада дають гроші або якісь преференції ЗМІ лише в обмін на щось. Але стара система зруйнована, тому й владі, й бізнесу, й ЗМІ потрібно шукати нові ідеї та моделі. Дуже ймовірно, що саме через зміни у медіапросторі Україна зможе звільнитися від олігархічної диктатури та впливу зовнішніх гравців з обох сторін.