Не чужинці чи не свої: історії дітей-біженців, які навчаються за кордоном

Близько півмільйона українських дітей, за даними МОН, навчаються у школах різних країн світу через війну. "Коментарі" поспілкувалися з батьками. Деякі історії досить непрості… Експерт радить як допомогти.

"Не приймають в колективі". "Жодної допомоги, жодної підтримки, жодного інтересу". "Дитину притиснули до стіни та донесли до відома, що тут всі за росію. Вчителі мовчали". Такі відповіді від батьків отримала журналістка нашого видання на запитання про адаптацію учнів за кордоном.

Завчасно скажемо, що не всі з коментарів, які ми отримали, розповідають лише негативні історії. Нижче читайте також про успішний досвід адаптації дітей в нових країнах. Нагадаємо, раніше "Коментарі" розповідали про виклики для учнів та вчителів, які принесла дистанційна освіта.

Різні країни, різні варіанти навчання

У вересні 2023 року навчальний рік за кордоном розпочали близько 500 тисяч українських дітей. Про це в ефірі загальнонаціонального телемарафону "Єдині новини" сказав міністр освіти та науки Оксен Лісовий, передає Укрінформ. Точних даних про кількість українських учнів в закордонних школах станом на кінець жовтня знайти не вдалось ні на порталі Міністерства освіти та науки, ані в інших загальнодоступних джерелах.

Щодо загальних даних про українських біженців, то ООН повідомляє 22 жовтня, що у всьому світі їх зафіксовано понад шість мільйонів. Третина з них — неповнолітні.

На початку 2023-2024 навчального року в МОН оприлюднили декілька варіантів навчання для дітей, які вимушено перебувають за межами України. Новий формат, який освітяни впровадили на другому році повномасштабної війни: дистанційне навчання українською компоненту та автоматичне зарахування результатів з усіх інших. Про це повідомляє Урядовий портал.

"Наче у нас два життя"

Нам вдалось поспілкуватись з жінками, діти яких навчаються у трьох країнах: Словаччина, Ірландія та Канада. Країни ми обирали навмання, орієнтуючись лише за територіальним розташуванням щодо України.

Найактивніше обговорення відбулось у спільноті, де комунікують між собою українці, які проживають в Словаччині. Але про це читайте згодом.

Нагадаємо, раніше портал "Коментарі" розповідав про те, як живуть українці біженці в країні, яку омиває океан у матеріалі Повертатися не хочу жити тут: що отримують та планують українці в Ірландії.

Харківʼянка Оксана Салантій разом з 11-річним сином Артемом переїхали до Ірландії в червні 2022-го. До того деякий час перебували в Німеччині.

Рішення переїхати у цю країну було спонтанним. Сюди їхала знайома та запропонувала приєднатись, — розповідає жінка. — Я мало знала про Ірландію, але дуже важливо було те, що тут англійська мова і дуже красива природа. Для сина це було нелегко і цікаво водночас. За майже півтора року ми обоє звикли бути тут. Проте Артем постійно згадує і любить Україну, дуже сумує за Харковом і друзями. Зараз усе так, наче в нас два життя.

За словами співрозмовниці, від місцевих українці тут отримують величезну підтримку. І соціальну, і моральну. Сімʼю одразу ж поселили у соціальне житло, а держава щотижня виплачує грошову допомогу. Навчання в Ірландії безкоштовне для усіх дітей. Оплачувати з власних коштів доводиться лише підручники. Проте, існують тут також і приватні школи.

Переїзд для родини обійшовся без особливих проблем, хоча й був нелегким. Оксана каже, що ситуацію значно полегшило те, що у соціальному помешканні, куди направили сімʼю, живуть й інші родини з дітьми.

У Канаді — українські школи

Юлія Мельник виїхала з українського міста Обухів, що на Київщині, у березні 2022-го року. У жінки двоє дітей, Яким по 8 років.

Кілька років тому, під час робочої зустрічі, я познайомилась із жінкою, яка вже тривалий час мешкає в Канаді. Коли розпочалась війна, вона допомогла нам з дітьми виїхати, — пригадує вона. — Зараз ми мешкаємо в Монреалі. Для дітей все було дуже складно на початку. Найбільше, через мову. У перший день в школі вони обоє плакали, бо нічого не розуміли. Ми багато працювали.

Жінка розповідає, що перший рік діти навчались у спецкласі для дітей, які не володіють англійською. З нового навчального року їх перевели у звичайний клас. Освіта в Канаді, як і в Ірландії, безоплатна.

Тут дуже потужна українська діаспора, — продовжує Юлія, — зараз діти відвідують українську суботню школу. Є також українська бібліотека та магазини, де ми можемо придбати ласощі дітям, до яких вони так звикли. Проте адаптація була і є важкою. В дітей були нічні жахіття, деякий час ми працювали з психологом. І хоча зараз легше, ніж було перший час, діти чекають на повернення додому. Там їх дім, їх тато, вони скучили…

Інтеграції українських дітей, на жаль, немає

Юлія Голожубова із трьома дітьми у Словаччині живе з березня 2022-го. Молодшому синові — 6 рочків, доньці — 13, найстаршому синові — 17.

Ми виїжджали з Харківщини, коли вже були дуже сильні обстріли, — розповідає вона. — Чому Словаччина? Перш за все, це недалеко від дому. Надіялись, що згодом зможемо швидко повернутись. Сподівались, що вже через кілька тижнів повернемось. Спочатку було дуже важко. Діти сумували за домом.

Малюкам важко було заводити друзів у новій країні. Старший син здебільшого спілкується з українцями, які теж живуть в Словаччині, у дочки зʼявилась подруга, яка живе в іншому місті. Проте постійно вони запитують про повернення додому.

Зараз вдома ще небезпечно. Постійно "прилітає", звісно не працюють школи та інші заклади. Тому наразі повернутись ми не можемо, — ділиться жінка, — Щодо навчання, то молодші діти навчаються в школі. На жаль, в різних школах, в одну їх не взяли. Найстаріший син — у гімназії. Дочка — єдина українка в школі. І, на жаль, я не можу сказати, що вона адаптувалась, є деякі проблеми з мовою. Я думаю, що їй просто важко говорити через психологічний барʼєр. Наймолодшому найлегше. Він розмовляє словацькою, діти його розуміють і саме тут він пішов у перший клас тож усю програму вивчатиме спочатку.

За словами співрозмовниці, освіта в Словаччині доступна без оплат. Проте, доводиться платити щорічні збори у фонд класу та інше. Жодних пільг українцям не надають.

Освітній процес доволі непогано побудований. Здається, що українська програма дещо відстає від словацької, можливо, лише у молодших школярів. Щодо побажань, то мені здається, що інтеграція, саме моїх дітей, була ніяка. Жодної допомоги в плані вивчення мови, ніяких курсів. Перших пів року, можливо, ставились поблажливо. От прийшла дитина в шостий клас на історію Словаччини, вона не може за пів року вивчити все те, що діти вивчали раніше. Але на це ніхто не зважає.

"Діти ображають, вчителі мовчать"

У соцмережі Facebook, де ми розмістили свій запит, схожими історіями про адаптацію дітей поділились чимало батьків.

Немає наразі ніякої адаптації. Може у 2022-му вона була, не знаю. Ми прийшли в школу 1 вересня. Нікому немає ніякого діла до дитини. 9 клас. Жодної допомоги, жодного інтересу, жодної участі. Ходиш, то ходи собі тихенько, а наші дітки тобі ще на перерві повідомлять, що вони всі тут за Путіна. Мову ми лише почали вивчати, самостійно, звичайно, з репетитором) . Але це не заважає вчителям давати щось письмове (тест, чи контрольна) і заставити писати. Тихе знущання та випробування байдужістю. Отака адаптація, не тільки до школи. Отакі правила виживання тепер в цьому світі. Адаптуємося, — пише Лариса Ліщенко.

Реакція в батьків різна: хтось ділиться схожими історіями, хтось запевняє: усе залежить від школи та самих дітей.

Де шукати підтримку

Переїзд у іншу країну може обернутись стресом і для дорослого. Дитяча психіка ж до таких речей вразливіша. Особливо, якщо він став вимушеним через війну.

"Коментарі" поспілкувались з психологом. Що саме може вказувати на проблеми дитини в школі, як їх передбачити та уникнути, і як діяти, якщо саме така ситуація трапилась у вашій сімʼї?

Клінічний психолог, консультант в модальності позитивної психотерапії й емоційно-фокусованої терапії, мама трьох та авторка книги "я=Я: від витоків до здійснення" Ірена Шатінська каже, що існує чимало змін у поведінці дитини, які можуть вказувати на її проблеми в школі чи іншому колективі. Головне вчасно їх помітити та працювати із ними.

Часто батьки-вимушені емігранти можуть почути від дитини: "Я не піду більше в цю школу, я хочу додому". Опущена голова, похилені плечі. Підліток може стати мовчазним, на запитання кидає "все в порядку". Дитина часто плаче, сумує. Апетит відсутній або їсть лише солодке. Регресує до більш дитячої поведінки: раптом почала бавитися з давно забутими іграшками. Це, по-перше, про те, що дитина потребує допомоги, а по-друге… з нею все в порядку. Все це є нормальним при ненормальних обставинах.

Перевести дитину — не вихід

Психолог пояснює, що найголовніше — це показати дитині безумовну підтримку. Не очікуйте, що якось само пройде. Може, і пройде, але в тім-то і справа, що "якось", із геть небажаними наслідками.

Що б не сталося в житті, мама повинна завжди в "контейнері" свого емоційного стану мати місце для почуттів дитини, місце, куди дитина може "злити" свій неперероблений коктейль емоцій. "Та де мені взяти той контейнер, своїх проблем вже через край", — скаже мама і це так зрозуміло… Отже, мами мають в першу чергу подбати про себе.

За словами експерта, однією з ознак проблем дитини в школі є те, що однолітки не звертають уваги, немає жодної допомоги та підтримки. Значно гірше, якщо ми бачимо ознаки булінгу. Змінити школу за кордоном не так вже й просто та і ніхто не гарантує, що в іншій не буде того самого.

Ми, на жаль, не можемо вимагати від учителя особливого ставлення до дитини. В учителя є програма, яку він має викласти. Щодо булінгу. У всіх європейських країнах одне залізне правило — діти повинні піти та поскаржитися вчителю. Якщо невпевненій дитині важко це зробити — ви маєте допомогти. Не залишайте малечу наодинці з проблемою.

Експерт радить одразу ж іти на розмову до вчителя. Якщо це не подіяло — ідіть до директора, кажіть, що писатимете листа у вищі органи. Зазвичай це спонукає школу до конкретних дій. Якщо "булять" за національністю, пам’ятайте, для школи це сигнал тривоги, в Європі недопустиме розпалювання ненависті за національною ознакою, тому реакція буде швидкою.

Адаптивність дитини прямо залежить від того, наскільки дитина стресостійка, наскільки в неї адекватно висока самооцінка , наскільки вона впевнена в собі. Всі ці речі, підкреслює психолог, виховуються у сім‘ї, через відношення батьків між собою та до дитини.

Все, що ви повинні зрозуміти для себе і сказати дитині: твої почуття важливі. Ти маєш право почуватися так, як ти почуваєшся: гніватися, плакати, сумувати, ненавидіти. Я з тобою. Скажи, що б я могла зробити для тебе? Якщо ж ви бачите, що спроби самостійно налагодити ситуацію не працюють — варто звернутись до психолога.