Вони бояться не смерті: що насправді ламає військових

Військові все частіше говорять не лише про втрати на фронті, а про глибше відчуття несправедливості, яке формує страх за майбутнє країни

Українські військові дедалі частіше зізнаються, що найбільший біль для них — це не сам факт втрат, а усвідомлення того, хто саме гине у цій війні. За їхніми словами, на передовій найчастіше втрачають тих, хто був відповідальним, свідомим, сильним і готовим брати на себе рішення.

Це породжує відчуття глибокої несправедливості. Не йдеться про заздрість чи радикальні оцінки — мова про страх за майбутнє. Адже паралельно з цими втратами існує інша реальність: частина суспільства уникає війни, перечікує або намагається жити так, ніби нічого не відбувається.

Саме це протиріччя стає внутрішнім конфліктом для військових. Вони воюють не лише за територію чи фізичну безпеку країни, а за сенс, цінності та уявлення про гідність. І коли носії цих цінностей гинуть, виникає складне питання: хто формуватиме країну після війни.

Однак самі військові наголошують, що майбутнє визначається не лише біологічним продовженням поколінь. Ключову роль відіграють ті, хто задає моральну норму та суспільні орієнтири. Герої не завжди залишають після себе дітей, але вони формують систему цінностей, яка може жити далі.

Від того, як суспільство пам’ятає загиблих, чи визнає їхній вибір нормою та чи надає голос ветеранам, залежить, якою буде країна після війни. У цьому контексті відповідальність лежить не лише на військових, а й на всьому суспільстві, яке визначає, кого вважати прикладом і які цінності передавати далі.

Нагадуємо, раніше портал "Коментарі" повідомляв про те, що військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ Сергій Кузнєцов провів у російському полоні понад три роки та пережив системні катування і психологічний тиск.

За його словами, російські військові застосовували електрошокери і паралельно принижували полонених, змушуючи їх вимовляти абсурдні фрази. Під час побиттів вони вимагали говорити “моя прєлєсть” або інші принизливі слова, супроводжуючи це насильством і знущаннями. Після цього ті ж самі люди могли звертатися до полонених як до “братів”, що створювало відчуття повної психологічної деформації та суперечливості їхньої поведінки. Кузнєцов описує це як повну втрату логіки та людяності з боку росіян, називаючи це “маргарином у голові”. За його словами, спочатку тебе катують, а потім говорять про “братерство”, що лише посилює психологічний тиск.