Коли мотивація вмирає: що насправді тримає українського солдата на війні

Військовий із позивним «Стальний» чесно пояснив, що насправді тримає солдата на позиції, коли мотивація, ідеологія та гроші більше не працюють

Коли говорять про мотивацію військових, найчастіше згадують патріотизм, ідеологію або фінансове забезпечення. Але, за словами українського військового з позивним "Стальний", реальність на фронті виглядає значно складніше й болючіше.

Він зазначає, що ідеологічна мотивація зазвичай зникає вже після першого реального занурення у війну — там, де цілодобово намагаються вбити. Ще у 2022 році, задовго до нинішньої насиченості безпілотниками, на перший план виходило лише бажання вижити. Вийшовши з таких місць, боєць обіцяє собі ніколи більше туди не повертатися.

Але після короткого відпочинку з’являється інша, набагато сильніша мотивація — братерство. Саме вона змушує знову повертатися туди, де залишилися побратими. Це рішення часто приймається без гучних слів — просто тому, що "як ти підеш без мене".

З часом зникає й це. Хтось гине, хтось списується після поранення, хтось переводиться або йде в СЗЧ. І тоді, за словами військового, настає момент, коли людина вже не може чітко пояснити, що саме її тримає.

Ідеологія залишається, але лише фоном. Фінансова мотивація — не працює взагалі: зарплата не відповідає рівню ризиків і фізичного та психологічного навантаження. У моменти, коли обстріли тривають по 20 годин поспіль, люди готові віддати все, аби це просто припинилося.

Те, що справді утримує на позиції, — це час. Час, уже вкладений у війну, у результат, у втрати та ризики. Усвідомлення того, що втеча перекреслить усе прожите і зроблене, перетворивши людину з того, ким варто пишатися, на втікача.

Додатково тримає й страх за майбутнє країни — небажання бачити Харків, Дніпро чи Київ містами-привидами. Але, зізнається військовий, найважча і найжорсткіша думка звучить так: краще загинути героєм, ніж жити утікачем до кінця життя.